фотовиставка «НОМАДИ: FACEBOOK»

28.05.2010 – 06.06.2010

Фотовиставка «Номади: Facebook», яка є частиною мистецького проекту «Номади», розпочне роботу 28 травня у Аерокосмічному Центрі (приміщення колишнього Кінотеатру "Оріон" біля Академії МВС) і триватиме до 6 червня 2010 року.

Проект «Номади» покликаний ознайомити широкий загал з явищем номадизму – руху сучасних мотомандрівників, – які знехтувавши комфортом традиційних засобів пересування, сідаючи на власних «залізних коней», долають тисячі кілометрів заради чистоти сприйняття світу і осмислення свого місця у ньому. За допомогою фотокамери вони фіксують і для себе, і для нас заворожливе, запаморочливе і буденне довкілля в якому ми згодом, можливо, прозримо щось виняткове. Їх фотографії розповідають глядачеві про Дорогу, життя в Дорозі, знайомлять з іншим світовідчуттям, яке кардинально відрізняється від звичайного.

В рамках виставки будуть експонуватися найкращі фотороботи учасників проекту за період 2008-2010 рр. На фотографіях показано життя пересічних людей з п‘яти континентів, якими проїхали мотомандрівники. Розмаїття людських настроїв стало основною темою цьогорічної виставки. Саме цим і пояснюється її назва - «Номади: Facebook». Крім того, в проекті будуть представлені фотографії з подорожей по грунтовим дорогам України.

Проект «Номади: FaceBook» є другим кроком у серії фотовиставок «Номади». Перша фотовиставка «Номади: На лінії горизонту» відбулася у березні 2008 року на території Музею Київської фортеці «Косий капонір» та у травні 2008 року у виставковій залі Аерокосмічного Центру Дніпропетровська. Проект мав великий успіх не лише серед професійних співтовариств мандрівників, фотолюбителів та інше. До проекту вдалося привернути увагу представників дипломатичного корпусу, політичного та прогресивного мистецького істеблішменту тощо.

"Nomadism is a phenomen that permits to roam from place
to place in the history of art and with outstanding liberty…"

Боніто Акілле Оліва (що не знає англійської).

Перші – і, яка виявляється, не останні – “Номади” не на жарт знуртували Київ. Довго ще гомоніла арт-Вкраїна, колами розходилися захоплені відгуки про цю величну та химерну презентацію в стінах Косого капоніру. Який, в свою чергу, одномго з небайдужих відвідувачів, викликав асоціації з венеційським Арсеналом – одною з арен славнозвісної La Biennale. Архаїка та модерність, вчергове зустрівшись, обнялися.

Та де модерність, де архаїка? Першим українським номадом, певно, був прочанин-архітектор Василь Григорович-Барський, який у 1723-47-х роках об”їздив заледве не всюєвроазійську ойкумену, навіть край Африки додатково зачепивши. А найголовніше – описав свої враження на папері, супроводивши їх півтора сотнями малюнків. Хто зна, чи не віддав би він сьогодні перевагу “Кодаку”, замість олівця – і “Харлі Девідсону”, замість того, щоб йти пішки.

Наголосимо ще на одній деталі: номад бароккової доби за літ молодих навчався у Київській академії, яка майже два століття потому дає притулок “другій серії” номадів постмодерної доби. У цьому спостерігається своя закономірність: експозиційний проект, присвячений просторовим метаморфозам, теж зазнав переміщень у просторі, спустившись з пещеристих гір, буцегарняного Печерську – букв. на діл-По-діл, колишню оселю тихої мудрості.

Два роки, які пройшли з часу першої виставки, нині видаються умовно-математичною точкою, якою можна зігнорувати задля розділової ваговитої коми, що її ставимо між двома проектами, останній з яких у часі збагатився, однак не лише підзаголовком. А, проте, вважаємо за необхідне оприлюднити його: “Face-Book” – а також вказати на кількачастинне розділення проекту, від “Довкілля” до “Кращих фотографій”. Номади не лише повертається – вони диференціюються; ускладнюються та творчо мужніють.

Цього разу чіткіше виразився географічний вектор номадування. Точніше, вектор-и. Вже не просто Дорога, а шлях через Європу, Азію, Австралію, Америку… рахуйте, всі континенти плюс Україна, виведена в якості окремої територіальної значущості, з чим важко посперечатися. П”ятеро & одна. Відповідно кожен з підкорювачів переліченої чи вгадуваної просторової зони – іншої національності, що насправді не акцентується: перед Дорогою усі рівні. Та є невблаганний закон свіжості погляду, який уникає рідних теренів, але розквітає на теренах чужих.

(За браком місця не називаємо всіх імен і не торкаємося усіх “національних версій” номадизму. Та одну, власне українську, все ж хочеться – бодай окреслити. Хоча за кількістю мандрівників мої співвітчизники відстають від іспанців та португальців, не кажучи про англійців та норвежців – але пристарасть до переміни місця глибоко вкорінена в українській душі, навіть народній. – “Мандрівочка – наша тітонька”, мовить одна приказка. “Піч пучить, а дорога учить”, каже інша, їй в унісон. А чумаки? а запорожець “за Дунаєм” – еміграція як перверсивний вислід номадичного жесту? а шевченкова серія офортів 1840-х, створена на основі подорожей Україною?).

Наші номади не конче уникають екзотики – якби світ був би одномірно-впізнаванним і все було “рідне та знайоме”, не варто було би виходити за межі своєї домівки – але й не не ганяються за нею з “лійкою”. Скоріш, беруть своє, де тільки бачать, як казав колись класик. Скоріш, повсякчас перебувають по той бік звичайного та незвичайного, повноваження яких не визначено наперед, тож візуальні, та й будь-які інші, сюрпризи більш, аніж ймовірні, навіть очікувані.

Знімають себе, та знімають “інших”, ловлять об”єктивом кавалки краєвидів – не обов”язково мальовничих, не бояться і подорожніх казусів. А якщо вже й проб”є на сантимент, теж незле; нащо соромитися щирого пориву чуття, орла в хмарах, чи неба в алмазах. У будь-якому разі вони по-вінниченківськи “чесні з собою”, не приховуючи ні особливостей позування, ані надмірностей “марної краси”. Народжується нова шерехата естетика – естетика номадизму початку ХХІ століття.

Номад кидає виклик простору – але він непоблажливо шарпає і традиційні уявлення про прекрасне. Зафіксоване ним не прететендує на лаври артівських експозицій, та може безболісно бути перенесене на їхню вкрай вимогливу територію (як, власне, і відбувається сьогодні: ЦСМ при НаУКМА –у 90-ті майже одноосібно випробовує можливості вкраїнського contemporary art”у, показуючи артефакти – приміром, світлини Бориса Михайлова). Їхня апріорна щирість – не козир, але підвалина світовідчуття.

Допитливість химерно мікстується з подорожньою втомою, за якою, здавалося б, неймовірне позбавлене шансу. Еге ж – якщо тільки погляд не спотикається об щось таке, що змушує зробити перепочинок, змінивши усталену плинність дорожньої смуги на вибухову характерність якогось фрагменту мандрів. Скажімо, трапилися одному з наших героїв кумпанія деппівських диваків, оциліндрених фриків… Хто при тім лишиться байдужим? Чиє серце не тьохне від побаченого?

Алергія до туристичних красивостей (основна відмінність номада від туриста – не лише наявність внутрішньої філософії, але й перевага власного ритму, обирання неординарного маршруту пересування, волюнтарність та індивідуалізм – про які туристові годі й мріяти) трансформується в жагу нестерпних вражень, поживу яким може дати хоча би й буденне – настільки, що звик відчувати його всією шкірою, усіма розбухлими її порами та дрібно-пекучими виразками. Тому номади часто і без зайвого кокетування знімкують свого “стального огиря” на різких поворотах долі – чи просто посеред невимушеного відпочинку.

Звиклі до техніки, яка є їх “другою природою” – не виїмковують у природі цивілізаційного додатку, давно вже прирослого до краєвидного лона. Розуміють: повернення до первісної ідилії цілком та безповоротньо impossible. І пасовиська набурмосених вантажівок – видовище таке ж прекрасне, які і Гранд-Каньйон чи ніагарський бескид. Утім, переплетення “старого і нового” виглядає непередбачливим – і через це прекрасним поготів, у всіх сенсах слова. Лишається закарбувати його на плівку… Увага, зараз вилетить пташка…

І вона дійсно вилітає, бо це той випадок коли знімкувальник не бреше, бо не може, не хоче збрехати. У просторі його побутування немає місця на олжі чи прикидання. Та не експерименту, прохання не плутати. Адже у одній з фракцій “Номадів-ІІ” куратор використовує елементи інсталяційного жанру (“Об”єкт vs Час”), відео-арту (“Довкілля”). Усі вони виникли на останньому етапі роботи з експозицією, але ввійшли до неї цілком органічно, підкресливши своєрідність фотографій, які становлять основний масив експонування – і його зміст.

На завершення, від себе. Єдино стерпний різновид заздрощів – заздрощі до нестерпної легкості номадування. Дорогою, єдиним вівтарем, гідним жертвоприношень. І так само єдино здатнім віддячувати набутою мудрістю, потужними враженнями, ціннішими за будь-які статки – що ними номади подекуди жертвують, аби вчергове полинути за ма(мі?)нливий обрій. Спробувати перетнути єхидну риску овиду, яка щоразу, мов намилена, вислизає від мандрівця – а той не здається, наздоганяє, як Ахілес – черепаху, в апорії-притчі Зенона.

Олег Сидор-Гібелинда